Лист о. Є-Е Бачинського до Лайоша Кошута від 20 травня 1849р. 

 Цього листа знайдено у маєтку Йенё  Еётвёша, сина колишнього найменьського землевласника і повноважного урядового комісара повітів Берег та Унг 1848-49 років Томаша Еётвёша. Він є  виключно цікавим  історичним документальним свідченням того, як поводилися греко- католицькі священики  у часи визвольної війни 1848-49 років.

Листа написав о. Євген- Едмунд Бачинський, тодішній гр-кат парох с. Голубиного губернатору ( правителю) Лайошу Кошуту. Його було 31 травня 1849р. передано урядовому комісару Томашу Еётвешу з метою предметного врегулювання ситуації.

Лист, якого публікуємо, не потребує коментарів.

Ці історичні рядки є безцінним свідченням того, як у греко- католицьких священицьких  колах Підкарпаття сприймалася

і з якою жертвеністю та відданістю здійснювалася Святостефанівська ідея.

 Ось лист:

« Шановний Пане Правителю!

Звертаю Вашу увагу, як немилосердно лютують найманці тиранії проти патріотично налаштованих гр- кат духівників, що живуть на околицях Мараморощини; деяких з них під багнетами вони доправили до Галичини. Зокрема, як серед інших  від їх сваволі постраждав 20 квітня поточного року на Св. Георгія і я, парох придорожнього Голубиного. 

Отримавши звістку про вторгнення ворогів, щоб не потрапити до їх рук, я спішно прийняв рішення втекти.  Найціннішу частину майна ми через брак часу сховали  у мурованій церкві за міцними дверима, сподіваючись, що у місці, яке навіть язичниками мало би сприйматися, як святиня, все так-сяк уціліє.

Але, як виявилося пізніше, я разом з односельцями жорстоко помилився, бо для грабіжників, що зневажають під присягою прийняті закони, не бояться руйнувати церкву, обитель Святого Духа, катувати та убивати своїх співгромадян, нема на світі нічого святого.

 Проте, вдершись у помешкання в Голубиному, барон  генерал  Барко насамперед  почав розпитувати про мене, хоч уже знав, що я разом з сім‘єю, покинувши дім,  поїхав разом з гонведами. Все- таки для завершення справи послав двох офіцерів, щоб упевнитися в моїй відсутності, а далі поїхав у напрямку Мукачева, «забувши«  50 « німецьких чемпіонів» на чолі з одним офіцером.  Ця залишена в Голубиному зграя грабіжників ще три дні поспіль руйнувала і нищила все навколо.

 Дивно те, що всі мої громадянські вчинки, про які вони узнали ще у Нижніх Верецьках, ( це нинішні Нижні Ворота?) були перераховані в присутності моїх вірян. Власне через них вони вчинили таку руйнацію в моїй парафії . 

 От всі претензії і звинувачення в мою адресу:

1.    Ніби-то минулої осені  мої власні слуги прогнали трьох рядових з полку Гартмана і, згідно заяви окружного пандура, роззброіли їх; зброю разом з 32 набоям передавши громадськості.(у 19 ст пандур- озброєний поліцейський страж) А одного з них, унгського мадяра, нібито я сам загітував вступити до  ополчення.

   2.  Що польських шляхтичів, яких послав  до мене охоплений                   патріотичним  завзяттям мій  шваґер о. Василь Яроміс, що проживає в с. Студеному, на межі Мараморощини і Польщі,  я  направив до Мукачева. ( місце дислокації польського легіону)

   3.    Що беручи участь у роз’їздах командированих окружних  чиновників і швендяючи по прикордонних селах, я закликав арод до захисту свободи, що за тижні до майбутньої «ката-строфи» я Їздив у Верецьки з урядовим комісаром.          Насправді  в той час Янош Сінтої, урядовий комісар, у дусі  свого високого покликання, зібравши верховинських душпастирів, енергійно стимулював  їх до мужньої поведінки і необхідності  просвіщати народ  та здебільшого обговорював, як би то буломожливо разом із сусідами-галичанами, браттями по вірі і крові, ефективно захиститися  від отрути спокусників та підбурювачів.

    4.   Що повстанці кожного разу, знаходячись у наших краях, зупиняються у мене на постій;  з ними я змовився позбутися королівськоі родини, а тому, як у викритого у невірності імператору, моє майно може бути конфісковане. 

     5.   Що руськомовне чесне  населення округів Берег, Угоча,  Мараморош, Унг, Земплийн, як і було завжди, залишилося б відданим королю, якби «не, пся крев, гр- кат священики, що перейшли у віру Кошута», своїх вірян підбурюють на те саме і ведуть їх дорогою зради.   А мене називають головним спокусником і  повстанцем.

     6.   Що на Роздільському  хребті на чолі нашого  війська я стріляв проти своїх. Це є брехлива вигадка, бо вже тоді, добре розпізнавши вовчі пазурі, я наполегливо працював над врятуванням своєї родини.

      7.   Перед тим, як минулої осені піхотний полк Гартмана остаточно забрався з Мукачева, відомий своїми про-угорськими настроями та патріотичним завзяттям полянський поштовий оператор  Мігаль Партл був заарештований і в кайданах переданий окружним властям з листами чорно- жовтого( австріякського)  змісту. Після втрати довір’я до мадярських поштових операторів   у Голубиному був запроваджений такий порядок: під наглядом  капрала кур‘єрами, що спиралися на авторитет галицької влади, мав здійснюватися весь процес листування.

              Усвідомивши це, я суворо заборонив усім своїм вірянам надавати цим кур‘єрам  їжу та притулок та повідомив про це повітове керівництво.   Як наслідок, австріяки зникли з наших місць. 

 А особи, які зазнали невдачі з тим самим потворним провалом, на момент поточної крадіжки всім корпусом марширували повз нас з прокляттями в мою адресу через приниження, якого зазнали. Зловтішаючись із мене через шкоду, завдану пограбуванням, вигукували моїм вірянам:»Нехай тепер йому  пома-гають мадяри, яким він так сумлінно вірив». 

І що справді найсмішніше та  найяскравіше характеризує їх тиранічну суть- ці боягузливі боси африканської кампанії оштрафували нас з уже згаданим Мігаєм Партлом на 200 форинтів кожного. На останнього затаїли злість за те, що при 

затриманні в його колекції виявили портрет імператора, який відразу перекочував до рук генерала  Барко.  Якщо б ватажок грабіжників краще розумівся на мистецтві, то міг би сам стати власником портрету, як і всієї колекції, меблів та всього награбованого майна цього твердохарактерного патріота і щирого мадяра.

 Через заподіяну мені шкоду, а також інші тошнотворні причини, пред‘явлені мені перед громадою, після того, як знайдені грабіжниками в парохіальному будинку меблі, інструменти, посуд всілякого призначення, навіть металевий, були потрощені, продукти вкрадені, а худоба, яку не вдалося відігнати в гори, порізана.

Допитавши челядників  на інквизиторський манер при оголених багнетах  про церковне начиння та вбрання,  вони все гамузом змели на землю. Люди на колінах слізно благали не нищити церкву, але  те гієнське кодло було невблаганним.

 Відлуння того жахливого, що зносив мозок, грюкоту при зламуванні металевих дверей церкви стривожило не тільки місцевих мешканців, але й жителів навколишніх сіл, налякало до смерти і сповнило жахом та огидою до безбожних тиранів. І насамкінець, ось що остаточно похитнуло віру і перевершило гнів до цього мерзенного наброду: пограбування було здійснене за прямим наказом і в присутності головного цісарського офіцера, який розпорядився не тільки возами вивезти належне мені та громаді майно, але і зірвати прикраси з вівтаря та  конфіскувати церковне начиння. 

Ікону Благодатної Пречистої Діви Марії разом з іншими святими образáми, що знаходилися в парохіальному будинку, пошматували, пошкодили стіну будови, перебили всі до одного вікна, частину мого обрядового одягу порізали багнетами, хрест втоптали в землю.

Місцеві люди на власні очі  побачили, як під Мукачевом атака зграї грабіжників чисельністю більше 5 тисяч осіб була героїчно відбита ледве 5 сотнями гонведів, 

що змусили їх з ганьбою відступити.  Всі впевнилися в непереможності  мадярів.

 Моїй дружині, яка побачила спустошення, від сердечного болю стало зле, і вона злягла на  2 тижні.     ( Не дивуюся, мій прадід Михайло народився у грудні 1849, на час інциденту в сім‘Ї було четверо малих дітей- чотирирічний Євген і троє дівчаток. Стрес той іще! )*.  Я мужньо переношу незгоди, вони мене не здатні збентежити, навіть якщо б похитнувся світ. Але якщо б ішлося тільки про те, що після 8 річних трудів у бідній парафії я одномоментно втратив все майно, надбане ревним виконанням свого покликання! Я б і словом не обмовився, якби не був сімейною людиною. 

Тільки тому, що позбавлений грабіжниками заробленого майна, необхідного для виховання моїх чотирьох дітей, смію звертатися до Вас виключно в інтересах моїх дітей. 

Беручи до уваги моє жалюгідне становище, в якому я опинився, захищаючи інтереси Вітчизни, смиренно прошу компенсації збитків.

Бо моє батьківське серце гнітить думка, що через втрату засобів до існування мої діти не зможуть отримати належного виховання та освіти.

За з усіх боків неспокійних для нашої Батьківщини  обставин і тягареві величезних видатків оцінюю збитки моєї церкви та мої власні в 1025 форинтів 32 крайцарів в срібних грошах.

Проте, пам’ятаючи просуспільне благо, я скорше готовий відмовитися від свого найчеснішого прохання, ніж щоб якимось чином  мали постраждати інтереси суспільства.

З непохитною вірністю та щирою повагою залишаюся. 

В Голубиному травня 20 1849р.

Високоповажному Пану Правителю Лайошу Кошуту

відданий шанувальник та співгромадянин Едмунд Бачинський, 

Гр-кат духовник, свалявський єпархіальний священик.»

 Переклад з угорської на українську здійснила пра-правнучка о. Едмунда Бачинського  - Ph.D. Марія Марко

Коментар Марії Марко до подій того часу розміщені в мережі фейзбук

Marko Maria

Про безчинства австріяків щодо місцевого населення, зокрема, до греко-католицьких священиків, яких вони справедливо вважали прибічниками повстанців. Адже семінаристи і молоді священики першими пішли у військо Кошута. Серед них наймолодший брат о. Едмунда Михайло та старший брат його дружини Аполлоніі Василь Яроміс, на той час парох Святомиколаівськоі церкви у Верхньому Студеному- служив військовим капеланом у підрозділі їм Ференца Козінці, потрапив у полон до австріяків, вижив, повернувся в Студене, там і працював до кінця життя. Помер у 1857, похований біля церкви, де служив 17 років.

Ми з сином і внуком пробували знайти хоч якийсь слід цього поховання. Без успіху.

В 1898р був виданий альманах до 50 річниці революції, там кожному із русинів- революціонерів був присвячений допис. Саме з цієї книги я в 17 років я узнала про долю Михайла. Це окрема історія. Але точно пам‘ятаю, що альманах вийшов дуже обмеженим тиражем, його продавали тільки по підписці, яка проводилася серед нащадків тих героїв. Книга була в бібліотеці мого діда, внучатого племінника Михайла Бачинського.

 http://bachynskyj.blogspot.com/2021/04/20-1849.html

Я дуже вдячна Олександру Дудинському, що поділився

Коментар перекладача *